Над Києвом сонце липневе блищить. Тролейбус по вулиці Леніна мчить, а в цьому тролейбусі їдемо ми,— звичайно, із мамою, а не самі. Зі мною улюблена лялька моя у платті новому, в такому ж, як я. А брат мій везе корабель з мотузком і, мабуть, вважає себе моряком! Ми швидко мчимо, обганяєм людей, в вікно поглядаєм на стрічних дітей: напевно, не знає ота дітвора, що ми поспішаєм на берег Дніпра! Обабіч каштани високі й стрункі розкинули широко пишні гілки. Тролейбус ліворуч звертає за ріг: розлогий Хрещатик попереду ліг. У вікнах будинків поблискує скло, торік ще будинків оцих не було... — Ну й гарні будинки! На дах би я зліз — з десятого поверху глянув би вниз!.. Хороший наш Київ, веселий такий! І любо нам їхать в машині швидкій. Та ось і зупинка. Виходьте, пора! Скоріше, скоріше ходім до Дніпра! Тут мама за руки обох нас взяла й широкою площею нас повела. Ми входимо в сад, під зелені гілки, по сходах спускаємось вниз, до ріки. Там біля причалу стоїть пароплав. Здається, що саме він нас дожидав, бо тільки-но мама купила квиток, якраз залунав нетерплячий гудок. За бортом хлюпочуться хвилі страшні, та тільки не боязко зовсім мені, відходжу від борту тому лише я, щоб в воду не випала лялька моя. А ось на Юрка подивиться в цю мить! Він, брови насупивши, гордо стоїть. Стоїть, уявляє, що це океан, а сам він, звичайно, старий капітан! Ось пристань нарешті. І разом з людьми на берег піщаний виходимо й ми. А наш пароплав розвернувся і знов на той бік, здіймаючи хвилі, пішов. Привітливе сонце нам плечі пече. Босоніж ступать на пісок гаряче, зате ж як приємно у воду пірнать, купатись, плескатись і бризки здіймать! А потім отут на м’якому піску під кущик лозовий лягти в холодку, лежати й дивитись, як в дальнюю путь пливуть пароплави і баржі пливуть. А мама нам каже:— Погляньте, яка ця наша велика, могутня ріка! Путі та дороги в Дніпра немалі: початок бере він в російській землі, тече між густих білоруських лісів, крізь всю широчінь українських степів і потім у Чорнеє море впада... І крутить турбіни дніпрова вода, й несе на собі пароплави й човни, і скрізь напуває зелені лани. Та зовсім вже скоро настане пора, коли ще прибуде роботи в Дніпра: нові гідростанції люди зведуть, блискучі дроти від Дніпра проведуть, щоб марно він силу свою не губив, щоб людям він діло корисне робив; електрика скрізь побіжить по дротах і рухати буде машини в степах, і хліб золотий там уродять поля,— ще краще розквітне Радянська земля! Отож пам’ятайте і знайте, яка ця наша велика, могутня ріка. Дніпро перед нами блищить і тече... Ану, маленята, скупаймося ще! По хвилях поважно Юрків корабель пливе до якихось незнаних земель. Убрід капітан поспішає слідком і стримує біг корабля мотузком. Схотіла скупатись і лялька мала, і я по мілкому її повела. Та раптом підкралася хвиля до нас і ляльку із рук моїх вирвала враз. Я в воду ступнула, до неї тягнусь, та далі вже глибоко, далі — боюсь!.. — Ой-ой,— закричала розгублено я,— рятуйте! Загинула лялька моя! І сталося б, мабуть, нещастя страшне, коли не почув би Юрасик мене,— він зразу підбіг, і на ляльку зирнув, і, часу не гаючи, в воду пірнув. Руками, ногами по хвилях він б’є, все ближче і ближче до ляльки стає, пливе і пливе, докладає зусиль — і ляльку за ноги схопив серед хвиль! А мама до нього біжить навпростець І радо гукає:— Який молодець! Безстрашно поплив на такій глибині, де, бачте, вода аж по груди мені! Не буду ніколи сміятись з Юрка за те, що він з себе вдає моряка: коли на Дніпрі він поводиться так, то буде на морі він справжній моряк! Вже знизилось сонце на небі давно, і десь за Подолом сідає воно, і ми у зворотну рушаємо путь. А хвилі дніпрові течуть і течуть — туди, де горять Дніпрогесу вогні, туди, де будують споруди міцні, повз села та ниви й великі міста, де все по-новому щороку зроста... Ми їдем на той бік. Висока гора відбилася тінню у водах Дніпра, а Київ наш рідний стоїть на горі і весь золотіє в проміннях зорі. (Наталя Забіла) |