В високій залі промину малюнки І пильної уваги не зверну На куби тіл, на штучні візерунки І на залиту фарбами стіну. Перегоріли надуми колишні, І лінія не радує мене, Коли не сяє крізь кольори пишні Людське обличчя, мудре й ясне. Я зупинивсь і мовчки придивлявся – В душі незнана сходила зоря, - Мені назустріч тихо позначався Самотній твір якогось різьбаря. Не мармур і не хороблива глина, Не бронзи стародавньої туга, - Отам в кутку схилилась мовчки спина І підігнулась, мов жива, нога. Похмурі зморшки не ховали втоми, І випинались м’язи крізь рукав, І я побачив зразу – нерухомий І дерев’яний бондар працював. Його синів уже скликали рудні, І в далині темнів залізний куб, - Він був такий природний, незабутній, Як степ і сонце, і зелений дуб. Ви ожили, дерева і рослини, Братів давніших пізнаю на мить. Забуту думку будять верховини, І пісня вітру десь летить, шумить. І все живе в уяві поєдналось: Земля, ліси, і бондар, і різьбар, І вічна праця все, що здобувалось, Людині знову віддає у дар. Отак колись і наші всі змагання Перетворивши, кращі різьбарі Схвилюють тих, що на шляху шукання Вбачають світ великої зорі! (Павло Филипович) | 
ДО ПОЧАТКУ 
Про нас 
Свята
Святкові
