Йти б ковалеві вже додому, Де його давно вечеря жде. Коли ж ні: сидить в дворі пустому Край ковадла, тріснутого в день. Все кував, кував на нім сокири, Кликав весни дзвоном лемешів, А тепер хоч спогади визбируй, Щоб стягнути тріщину в душі. Іскри падали зірками долу І обсмалювали рукави… Лунко відкликавсь зозулі молот: «Цілу сотню літ, старий, живи…» На схололу синю твердь ковадла Руку в мозолях старий поклав І відчув руки велику владу, Як ніколи ще не відчував. (ор Кушнір) |