Давно пора дитинства одцвіла, мов яблунь зачароване галуззя… Колись у нас диміла край села Ониськова уже старенька кузня. І в кузні говорив мені коваль: - Складіть пісні – то, сину, мудре діло… Ти слово куй, як я гарячу сталь, щоб серце в ньому плакало й раділо. Дівчатам – ніжне, хлопцям – крем’яне, тверде і гостре як дамаська криця. Тоді тебе народ і пом’яне, тоді і пісня людям знадобиться… Живий вогонь, як магма, клекотав, танцюючи в розплавленому горні. Ковальський міх натруджено кректав, зітхаючи, стогнали груди чорні. А я дививсь, як сила вогнева над горном феєрверком рясно бризка, і щиро дума: «вчитимусь слова кувать для пісні коваля Ониська». А він згинав терпляче лемеші з-під брів густих на мене зиркав потай. Вогнями добросердної душі промінилась уся його робота. Давно коваль Онисько вже помер, старої кузні за селом немає… Але в моєму серці ще й тепер, Коли працюю, кузня оживає. І в тайниках тривожної душі, що світяться, як вогняна колиска, слова куються, ніби лемеші з крутої сталі коваля Ониська. (Дмитро Луценко) | 
ДО ПОЧАТКУ 
Свята
Святкові
