Кузня

Давно пора дитинства одцвіла,

мов яблунь зачароване галуззя…

Колись у нас диміла край села

Ониськова уже старенька кузня.

І в кузні говорив мені коваль:

- Складіть пісні –

то, сину, мудре діло…

Ти слово куй, як я гарячу сталь,

щоб серце в ньому плакало й раділо.

Дівчатам – ніжне, хлопцям – крем’яне,

тверде і гостре як дамаська криця.

Тоді тебе народ і пом’яне,

тоді і пісня людям знадобиться…

Живий вогонь, як магма, клекотав,

танцюючи в розплавленому горні.

Ковальський міх натруджено кректав,

зітхаючи, стогнали груди чорні.

А я дививсь, як сила вогнева

над горном феєрверком рясно бризка,

і щиро дума: «вчитимусь слова

кувать для пісні коваля Ониська».

А він згинав терпляче лемеші

з-під брів густих на мене зиркав потай.

Вогнями добросердної душі

промінилась уся його робота.

Давно коваль Онисько вже помер,

старої кузні за селом немає…

Але в моєму серці ще й тепер,

Коли працюю, кузня оживає.

І в тайниках тривожної душі,

що світяться, як вогняна колиска,

слова куються, ніби лемеші

з крутої сталі коваля Ониська.

(Дмитро Луценко)